З кожним днем повномасштабної війни в Україні зростає кількість жінок, які втратили найдорожче — чоловіків і батьків, синів та братів. Ці історії проймають, шокують, викликають сльози — але й захват. Захват від того, що після пережитого українки знаходять в собі сили рухатися далі: жити, виховувати дітей, волонтерити й наближати перемогу. В цьому їм допомагає програма психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша». Одна з таких жінок — незламна мама Даша. З немовлям на руках вона проривалася з окупації, шукала прихисток по всій країні, а потім втратила чоловіка на війні. І знаходить сили жити далі. Platfor.ma публікує її історію.

Мені 32 роки. До 2022-го ми з родиною жили в Мелітополі. І були справді щасливі. Я працювала вчителем початкових класів, чоловік — ковалем на заводі. А потім у нас народилася донька, наша Стася.
Коли на аеродром поряд із містом впали перші російські бомби, Стасьці було 7 місяців. Пам’ятаю, як ми прокинулися, в повному шокові почали збирати речі, документи, а потім подивилися з чоловіком одне на одного. Куди ж ми поїдемо з нашого дому? Нікуди…
По місту почали їздити російські танки, кружляти вертольоти. Спочатку ми ходили на мітинги, намагалися говорити з окупантами, а вони у відповідь мовчали. А потім почали стріляти по ногах — так мітинги й закінчилися.
Наше місто стало ніби з фільмів жахів: пусті магазини, вітрини з побитими вікнами. Зник зв’язок. Ціни злетіли до небес. Ми їли те, що було в морозильнику. Два тижні просиділи в підвалі, Стася боялася вибухів і стрілянини – вона плакала й кричала, я не знала, як її відволікти.
За місяць ми наважилися на виїзд. Чоловік сказав: «Дашо, якщо ми не виїдемо, вони прийдуть і скажуть мені воювати за них. Я не погоджуся, і мене розстріляють». Ми за вечір зібрали мінімум речей, наліпили на машину папірці з надписом «ДЕТИ». Російською, щоб окупанти зрозуміли. Взяли до себе ще незнайомих людей — бабусю та дівчину з дитиною. І поїхали на Запоріжжя. Тоді я думала, що дуже скоро повернуся додому…
Цей виїзд був пеклом. Мені було так страшно. Не можу передати, що відчуваєш, коли бачиш чужих на своїй землі й нічого не можеш зробити. Мені нудить навіть від самого вигляду їхнього прапора.
Раніше ми доїжджали до Запоріжжя за пару годин, тепер дорога розтягнулася більше, ніж на 12. Ми проїхали 22 російських блокпости, потрапили під обстріл, наїхали на «їжака», нас обшукували, перевіряли телефони, чоловіків змушували роздягатися. Виїхати цілими нам допомогла Стася. На блокпостах я щипала її за п’яточку, щоб вона починала плакати, і нас швидше пропускали. Знаю, що то було неправильно, але це діяло. Наша маленька геройка.

Коли ми доїхали до першого українського блокпоста, то вийшли з машини, впали на землю і почали плакати. Ми обіймали військового, який нас зустрів, і не могли повірити, що ми на вільній землі.
Але куди далі? В нас не було грошей, домівки, були лише наші життя. Ми жили трохи в Кропивницькому, потім на рік осіли у Львові, виїжджали з донькою у Словаччину та Болгарію. А тепер живемо в Полтаві. Коли тільки виїхали, я відмовлялася вивчати нові міста, дивитися щось, запам’ятовувати маршрути транспорту. Я хотіла додому! В мене досі залишається враження, що я дерево, в якого відібрали коріння.
У Львові чоловік почав шукати роботу. Якось прийшов і каже: «Я йду воювати. Хочу, щоб моя дитина зростала у себе вдома». Він казав, його відправили у військкомат з роботи, але вже після загибелі чоловіка я дізналася, що він сам пішов проситися на війну.

Мені казали: як же ти його пустила? А як я могла не пустити? Він доросла, мудра людина. Справжній богатир, за яким я завжди була, як за стіною, якого безмежно люблю та поважаю.
Його взяли в морську піхоту. Всі 19 місяців, що він воював, я думками сиділа поруч з ним в окопі.
Він пишався, що допомагає звільняти наші території, що корисний. А я пишалася ним. А ще він казав, що все обов’язково буде добре. І я йому вірила.
У нього були серйозні поранення, контузії, після шпиталів він знову повертався на війну до своїх хлопців. А я поверталася до Стасі. І пакувала йому безліч посилок зі смачненьким — так хотіла його побалувати.
Влітку в нього була відпустка — ми всі разом проїхалися по всій країні, заглянули до всіх родичів та кумів, тепер розкиданих по усюдах. Ми знову були разом. А в жовтні побачилися востаннє — він зміг вирватися на пару днів. Дуже хотів відвідати мене в мій день народження — 20 грудня. Але не вийшло.
26 грудня він загинув.
Тоді ми були в готелі в Чернівцях — поїхали за компанію з подругою-тренеркою на змагання. Як завжди, я побажала йому доброго ранку. Але він не відповів. І на фото Стасі не відповів. І в обід не відповів. Я не хвилювалася — він і раніше під час операцій зникав і на два дні, і на тиждень. А о 23:00 мій телефон задзвонив: «Дашо, я побратим твого чоловіка. Вовка загинув». Пам’ятаю, як впала в коридорі й завила. Всі почали виходити з кімнат, а подружка казала всім: «У неї загинув чоловік».
Ту ніч я не спала, а зранку повідомила мамі чоловіка, що Вови більше немає.
Ще два тижні тривало слідство. Потім мені треба було провести впізнання чоловіка. Я просила, щоб мені просто показали його прикраси — обручку та шнурок зі сріблом на шиї, який йому подарувала. Мені відповіли, що так не можна. І я впізнала свого загиблого чоловіка. Я зробила це.
Ми поховали Вову недалеко від Запоріжжя. Поряд поховали побратима, який загинув з ним разом. Костіка. Вова з Мелітополя, а Костік з Василівки. Він сирота. То поховали їх разом і поближче до рідних домівок.
Ми зі Стасею залишилися вдвох. У доньки шалений зв’язок зі мною, і з чоловіком так само. Ми постійно спілкувалися по відеозв’язку, я показувала їм фото одне одного. Коли їздила на впізнання, донька перестала їсти, спати. Через місяць після похорон вона прокидалася вночі, плакала і кричала: «Тато!» А якось, коли я плакала поряд із нею, вона підняла очі та сказала: «Тато, дивися, мама знову плаче».

Все дуже змінилося. З попереднього життя лишилися тільки я і Стася. Наша родина з двох людей. Чоловік для мене був усім. І братом, і татом, і другом. Якби не дитина, я б уже була б в пікселі.
Мені буває дуже важко, але дивлюсь на малу, на копію свого чоловіка, і розумію, що вона має бути щасливою. І я їй в цьому маю допомагати. Намагалася з собою домовитися, що у нас є життя, і ми маємо його жити. Але в мене не виходило. Тому коли побачила оголошення про набір анкет на програму «Незламна мама» від «Фонду Маша», то не розмірковувала. Розуміла, що мені потрібна допомога. Що я сама не зможу.
До проєкту я наглухо закрила в собі всі емоції, біль та страждання. Тут змогла розібратися в собі. Відчути, як змінилася з втратою, що мені треба зробити, щоб відновитися до того стану, який би я хотіла. Стала більше рішуча, більш впевнена. На жаль, психологи не можуть помастити чимось у душі, щоб стало легше, але вони дають можливість людині почути саму себе. І це безцінно. Зараз я розумію себе й усвідомлюю: щоб пережити втрату, потрібен час. Мені завжди буде важко згадувати чоловіка, але «Незламна мама» дала мені зрозуміти, що я впораюся.
Я нарешті дозволила своєму болю вийти. Дозволила собі відчувати й переживати. Так, це не позитивні емоції, але я нарешті зробила цей величезний крок до себе.
А ще «Незламна мама» повернула мені мрії. Мій чоловік дуже любив подорожувати, пізнавати нове, він любив життя. І я мрію тепер показати своїй дитині світ, прищепити їй любов до життя попри все, що відбувається навколо.

Програма реабілітації «Незламна мама» спеціально розроблена фахівцями з психології та посттравматичних розладів для жінок та їхніх дітей, які постраждали від війни. Це онлайн та офлайн-табір, де з учасниками проєкту працюють психологи, тілесні та арттерапевти. 76 та 77 зміни проєкту «Незламна мама» пройшли за підтримки Фонду Tokarev Foundation та інноваційної системи діагностики ментального здоров’я Healthy Mind.