Після початку збройного протистояння на сході України багато російських і закордонних ЗМІ повідомляли про те, що на Донбасі воюють російські солдати. Кремль заперечував участь російської армії в конфлікті, однак підтвердження з’являлися в медіа та соціальних мережах — і це не вперше. Ще за радянських часів з’явився вираз «інтернаціональний обов’язок», який став відомим у період війни в Афганістані, коли радянська армія допомагала афганцям будувати державу і досягла в цьому значних успіхів. Однак Афганістан — не єдина країна, куди відправляли війська. Розповідаємо про маловідому громадянську війну в Анголі, у вогонь якої були кинуті тисячі військовослужбовців без імен і документів, що виконували свій бойовий обов’язок.
У 1975 році африканська країна Ангола здобула незалежність від Португалії. За звільнення від колоніальної залежності боролися три національно-визвольні рухи: Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА) і Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА).
У 1961 році, коли в Анголі лише почалося повстання проти португальського панування, Фідель Кастро відправив до Анголи на допомогу МПЛА військових спеціалістів, а також певну кількість військового спорядження. Повстанці також звернулися по допомогу до керівництва СРСР. У Москві добре розуміли, що МПЛА може стати новим союзником Радянського Союзу, тому його необхідно було підтримати за будь-яку ціну. До СРСР почали прибувати командири МПЛА, які проходили навчання і поверталися до Анголи для продовження боротьби з колоніальною владою.
І ось у 1975 році МПЛА захоплює столицю Анголи Луанду і проголошує незалежність країни. Однак не встигли португальці залишити Анголу, як лідери повстанських угруповань посварилися між собою: ФНЛА та УНІТА оголосили війну МПЛА і почали бойові дії проти колишніх союзників, тож національно-визвольна війна перетворилася на громадянську.
Отже, вся Ангола стала ареною боїв між трьома угрупованнями — МПЛА, ФНЛА і УНІТА. Перших, як ми вже знаємо, підтримували Куба і СРСР. ФНЛА та УНІТА користувалися підтримкою сусіднього Заїру, ПАР, Родезії (нині Зімбабве) і, звісно, США. Чому «звісно»? Тому що в той час у світі діяло просте правило: де з’являється Радянський Союз і може встановити нову сферу впливу, там з’являються американці — і навпаки. Хто переможе в Анголі, отримає вплив на всю Південну Африку.
Однак Ангола була цікава радянському керівництву не лише як розмінна карта у протистоянні зі США; ангольська земля багата на нафту, руду, алмази та багато іншого. У багатьох країнах знали, що в Анголі вирощують каву, сизаль (грубе волокно, з якого роблять канати, мочалки, щітки і навіть мішені для дартсу), кеш’ю, а також червоне і чорне дерево.
Звичайно, офіційно радянська допомога подавалася як «допомога братньому народу Анголи у побудові справедливого соціалістичного державного устрою». Насправді ж радянські лідери розуміли: якщо МПЛА переможе, Ангола стане потужним форпостом СРСР в Африці, звідки можна розширювати вплив на Мозамбік, Намібію, Уганду і навіть ПАР.
У 1975 році, коли протистояння між МПЛА та ФНЛА разом із УНІТА лише почалося, Радянський Союз почав постачати до Анголи військову техніку: вертольоти, літаки, танки (серед яких було близько сімдесяти легендарних Т-34), сотні БТР і БМП, реактивні системи залпового вогню, артилерію, міномети, зенітні установки, а також інженерне обладнання, боєприпаси, провізію, медикаменти та багато іншого. Варто зазначити, що озброєння до Анголи також постачали Югославія, НДР, Алжир і КНР.
Уже в 1976 році, коли між колишніми союзниками почалися активні бойові дії, до Анголи прибули радянські інженери, військові спеціалісти, перекладачі та бійці спецназу. У результаті Ангола стала потужним форпостом СРСР у Південній Африці: вся ангольська військова інфраструктура могла використовуватися радянськими фахівцями, а військово-морські та військово-повітряні бази Анголи опинилися в розпорядженні радянських ВМФ і ВПС.
Перші роки МПЛА разом із радянськими офіцерами вела бої проти ФНЛА та УНІТА. Радянським військовослужбовцям довелося зіткнутися з багатьма труднощами: вони часто жили в землянках або наметах, не мали доступу до чистої води, відчували нестачу медикаментів і страждали від важких тропічних хвороб.
Саме там, в ангольських окопах, з’явилися рядки: Куди нас, друже, з тобою занесло,
Мабуть, велике й потрібне це діло?
А нам говорять: «Вас там бути не могло,
І кров’ю російською Анголи земля не червоніла…»
Це рядки з вірша радянського військового перекладача Олександра Полівіна «Вас там бути не могло», який став своєрідним гімном ветеранів Анголи.
У 1981 році сталося несподіване: армія ПАР, одна з найсильніших на континенті, перетнула кордон і почала бойові дії проти ангольської армії. Операція отримала назву «Протея»; внаслідок неї ангольська армія втратила майже тисячу осіб убитими та пораненими. У боях загинули і радянські військові.
Характер війни змінився: тепер ангольські війська під керівництвом радянських офіцерів воювали проти добре оснащеної армії ПАР. Саме в Анголі радянські військові вперше зіткнулися з американським ПЗРК «Стінгер». У 1983 році радянський спецназ разом із союзниками захопив кілька таких комплексів для вивчення.
Війна тривала, і бої ставали дедалі жорстокішими. Радянські офіцери нерідко брали участь у боях, попри офіційний наказ лише навчати. Ветерани згадували: «Такого пекла ми не бачили навіть в Афганістані».
Війна в Анголі була суворо засекречена. Офіційно визнавалася лише політична підтримка, тоді як участь тисяч радянських військових замовчувалася. Вони носили форму без розпізнавальних знаків і не мали документів. Пілотам навіть наказували: у разі полону — діяти самостійно.
За 15 років через Анголу пройшли десятки тисяч радянських громадян. Офіційно повідомлялося про 54 загиблих, однак реальні цифри, ймовірно, значно більші і досі залишаються засекреченими.
Імена багатьох із них невідомі. Як вони жили, як воювали і як загинули — ці питання досі залишаються без відповіді.